Миколаїв

Показник публічності: 56.6%

Дізнатись більше...

Одеса

Показник публічності: 49.1%

Дізнатись більше...

Полтава

Показник публічності: 51.1%

Дізнатись більше...

Рівне

Показник публічності: 57.2%

Дізнатись більше...

Суми

Показник публічності: 59.3%

Дізнатись більше...

Тернопіль

Показник публічності: 59.4%

Дізнатись більше...

Ужгород

Показник публічності: 48.8%

Дізнатись більше...

Харків

Показник публічності: 53.2%

Дізнатись більше...

Херсон

Показник публічності: 56%

Дізнатись більше...

Львів

Показник публічності: 61.2%

Дізнатись більше...

Луцьк

Показник публічності: 79%

Дізнатись більше...

Кропивницький

Показник публічності: 62.5%

Дізнатись більше...

Київ

Показник публічності: 66.8%

Дізнатись більше...

Івано-Франківськ

Показник публічності: 77.2%

Дізнатись більше...

Запоріжжя

Показник публічності: 48%

Дізнатись більше...

Житомир

Показник публічності: 49%

Дізнатись більше...

Дніпро

Показник публічності: 44.1%

Дізнатись більше...

Вінниця

Показник публічності: 64%

Дізнатись більше...

Хмельницький

Показник публічності: 59.6%

Дізнатись більше...

Черкаси

Показник публічності: 47.4%

Дізнатись більше...

Чернігів

Показник публічності: 57.4%

Дізнатись більше...

Чернівці

Показник публічності: 62%

Дізнатись більше...

Індекс публічності 2016

Протягом останніх трьох років спостерігається позитивна динаміка зростання рівня публічності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Однак вона є дуже повільною. В цілому, порівнюючи з 2014 роком середній показник публічності муніципалітетів виріс майже на 10% (з 48% до 58%). Частково це пов’язано з тим, що прогресують та розширюються вимоги законодавства, щодо оприлюднення інформації про діяльність місцевих посадовців і депутатів та реалізацію ними поточної політику (електронні декларації, відкриті дані, містобудівна інформація, бюджетний процес, участь громадськості). Бюрократична система повільно адаптується до нових умов. Однак, основна причина повільного прогресу – у відсутності цілеспрямованих та скоординованих зусиль з боку виконавчих органів (їх керівників) і депутатів щодо постійного покращення якості управління шляхом ширшого інформування та активного включення громадськості.

Стабільно високі показники публічності протягом останніх років демонструють Івано-Франківська, Луцька, Київська та Вінницька міська ради. При цьому в групі лідерів Луцька міська рада прогресувала значно швидше (+23%), ніж Вінницька (+1%). Натомість муніципалітети Дніпра, Черкас, Запоріжжя, Ужгорода посідають стабільно низькі позиції в рейтингу публічності. І якщо Черкаси повільно покращують свій рівень публічності (+10%), то Одеса і Дніпро фактично регресують (-2% і -1% відповідно).

З моменту останніх місцевих виборів і оновлення органів місцевого самоврядування публічність муніципалітетів в середньому зросла лише на 3%. Однак в розрізі окремих суб’єктів ситуація значно відрізняється. Представницькі органи – депутатський корпус і місцеві голови демонструють найбільш відчутний прогрес з 46% до 54% і з 57% до 62% відповідно. Натомість виконавчі органи виявилися не готові до реагування на суспільний запит і законодавчі вимоги щодо більшої публічності (показник публічності зменшився з 62% до 57%

Найкритичнішою залишається ситуація з публічним звітуванням депутатів і посадовців. За невеликими винятками (Луцьк, Івано-Франківськ) міські голови та керівники виконавчих органів не практикують регулярних звітів на відкритих зустрічах з громадою. Серед депутатів ситуація є ще гіршою. Виконання вимоги Закону про обов’язкове звітування, депутати (і міські голови теж) підмінюють закритими заходами чи епізодичними повідомленнями в ЗМІ. Це в кращому випадку. Типовою є ситуація, коли більшість депутатів місцевих рад взагалі публічно не звітують про свою діяльність. Механізм виконання депутатами доручень виборців не працює – в радах відсутні плани та звітування про виконання доручень виборців, хоча це є формальною вимогою закону. Звіти про роботу депутатських комісій не оприлюднюються. Також депутати не інформують виборців про кількість коштів, виділених з депутатських фондів на потреби громадян та конкретних адресатів цієї допомоги. Приховування цих відомостей часто є ознакою маніпуляцій та зловживань.

Громадяни позбавлені вичерпної Інформації про комунальне майно та земельні ресурси муніципалітетів. Не публікується фінансова звітність суб’єктів господарювання комунальної власності, їх боргові зобов’язання. У відкритому доступі відсутні відомості щодо схем розміщення тимчасових споруд (МАФів). Відсутні публічні відомості про перелік земельних ділянок, що пропонуються для здійснення забудови. Відповідно до нещодавніх законодавчих змін уся ця інформація має бути не лише публічною, але й оприлюдненою у форматі відкритих даних. Ситуація ускладняються тим, що ні професійно, ні технічно чиновники органів місцевого самоврядування не здатні оперативно продукувати чи упорядкувати наявну інформацію у машиночитаному форматі. Поряд з низькою підзвітністю, оприлюднення інформацію у форматі відкритих даних не менш серйозний виклик для муніципалітетів.

Ще однією проблемою виявленою в ході вимірювання Індексу публічності є брак безпосередньої взаємодії посадовців та депутатів з громадянами на етапі вироблення та прийняття рішень. Хоча ЦНАПи значно спростили та покращили якість комунікації мешканців і влади в контексті отримання адміністративних послуг, вони не вирішують проблему ізольованості громадян або їх обмеженого впливу на вироблення місцевої політики. Зокрема це проявляється в тому, що інститут громадських консультацій (у форматі громадських слухань, загальних зборів, консультативно-дорадчих органів) не працює. Неналежна якість інформування громадян про громадські слухання унеможливлює їх активну участь чи самостійне ініціювання слухань. Громадські слухання зазвичай ігноруються самими ж депутатами і службовцями органів місцевого самоврядування. В містах (за невеликими винятками) відсутня практика створення спеціалізованих громадських дорадчих груп при виконавчих органах рад, а доступ до службовців ради та засідань колегіальних органів (зокрема, виконкому і депутатських комісій) є обмеженим. Депутатські прийоми не працюють як форма комунікації і зворотного зв’язку депутата з виборцями, через низький рівень безпосередньої участі депутатів у прийомах або взагалі їх відсутність.

На цьому фоні варто вітати численні експерименти та адаптацію до українських реалій інноваційних інструментів залучення громадськості до прийняття рішень (бюджети участі, електронні петиції). Однак зараз вони виконують більшою мірою іміджеву роль, ніж слугують формою участі громадян у місцевій політиці. Окрім того їх вплив є обмеженим через концентрацію лише на інтернет аудиторії і дискримінацію більшості громадян, які не використовують таких каналів комунікації (через брак компетенцій чи технічної спроможності). Тому вони не замінять собою деліберативний (переговорний) процес творення політики – безпосередніх і регулярних консультацій влади і громадськості у форматі прийнятному для обох сторін.

Позитивним є публікування нормативно-правових документів (проектів і вже чинних актів). Також покращується ситуація в оприлюдненні бюджетної інформації. Система доступу до публічної інформації через запити в цілому є дієвою, однак нестабільною. Якість та повнота відповідей на запити від одного й того ж адреса часто дуже різниться.